Прості радощі від Боббі МакФерріна
Наприкінці минулого року стало відомо, що в січні до Києва завітає володар десяти премій «Греммі», чотирьохоктавного вокалу і взагалі «одне зі справжніх див музичного світу» (так написано на офіційному сайті – як не погодитись із цим!) – Боббі МакФеррін. Не можна сказати, що величезний інтерес публіки до цієї події став несподіванкою. Дуже хочеться вірити в те, що більшість з тих, хто прийшов 27 січня до Жовтневого палацу, знайомі з МакФерріном не лише завдяки хіту «Don’t Worry Be Happy». Втім, навіть якщо це і так, гадаю – після концерту в багатьох з’явилося бажання дізнатися більше про творчість цього непересічного музиканта. А в ній, окрім джазу, присутні також елементи народних мотивів (наприклад – останній студійний альбом МакФерріна «Beyond Words», в записі якого взяли участь Чік Корреа та Рішар Бона), відчутні класичні впливи (альбоми «Paper Music» та «The Mozart Session») та багато інших жанрів. За день до київського концерту МакФеррін презентував в Москві оперу–імпровізацію «Bobble», в якій брали участь 16 вокалістів з різних країн. Ідея цієї постанови полягала у відображенні багатокультурної панорами світу. Задумом вистави було символічне відтворення прагнень жителів Вавилону до віднаходження спільної мови. Спектр захоплень музиканта і справді дуже широкий. Таким багатогранним, у всій своїй красі, і вперше на українській землі, постав перед нами в цей вечір Боббі Макферрін.
Мабуть слово «постав» – занадто пафосне для МакФерріна. Він, як це завше буває на його сольних концертах, близько половини виступу сидів на стільчику посеред сцени, в звичайнісіньких джинсах і футболці, з мікрофоном в руці, тримаючись безпосередньо і по-домашньому просто. Спочатку Боббі порадував публіку своїми сольними імпровізаціями. «Drive», під час якої МакФеррін обігравав сцени з пісні: ж-ж-ж… газ, прискорення, і… ніхто мене тепер не спіймає, ніхто. Тут була і знаменита обробка бітлівської «Blackbird». Лише одна людина завідувала в цей час усім, що відбувалося в залі. «Гарно виступати самому, – зізнається МакФеррін, – коли граєш із кимось, доводиться увесь час узгоджувати свої дії з напарниками. А так, захотів – почав співати, захотів – перестав».
Далі була подія, яка вразила дуже багатьох, міцно і надовго закарбувавшись у пам’яті глядачів. Композиція «Ave Maria» Йоганна Себастьяна Баха та Шарля Гуно досить часто виконується МакФерріном на концертах. Тому наявність цього пункту в програмі не стала дивиною. Єдине – питання полягало в тому, яким чином МакФерріну вдасться залучити залу до співу «частини Гуно» – слів «Ave Maria» (сам музикант веде інструментальну «Бахову» лінію). Адже не сцені на той момент не було ні хору «Voicestra», що ним керує МакФеррін, ні будь-якого іншого «живого» супроводу. Коли глядачам була дана відмашка, що сигналізувала про початок їхньої партії, з усіх куточків залунали слова пісні. Відверто кажучи, це було неймовірне відчуття – повітря було буквально пронизане прозорою невидимою субстанцією, що була звідусіль – наповнюючись нею, хотілося злетіти під стелю неначе повітряна кулька. Звичайно, не віриться в те, що це відбулося спонтанно – як виявилося згодом, в залі були присутні студенти вокальних відділень, на яких, підозрюю, цей дивовижний номер і тримався. Але в будь-якому разі – враження незабутні!
Вистава тим часом набирала оберти – сперш був дует з баяністом Олександром Хрустевичем, якого Боббі попередньо, з виглядом щирого здивування запитав: «Who are you?» Потім настала черга ще одного величезного сюрпризу – на сцену вийшов гітарист-віртуоз Енвер Ізмайлов, Народний артист України, один із перших, хто почав застосовувати техніку дворучного теппінгу. Знаменита композиція «Caravan», яку написав Хуан Тізол, і незабаром зіграв Дюк Еллінгтон, отримала цього вечора чергове нове життя – Ізмайлов та МакФеррін виконали її настільки гармонійно та зі смаком, що склалося враження, ніби музиканти є давніми друзями, які дуже сумували одне за одним – і от вони нарешті зустрілися на цій сцені, щоб згадати минуле.
Багато юнаків і дівчат, що професійно займаються співом, отримали прекрасну можливість поімпровізувати з одним із найкращих вокалістів в світі. Кожен волів заспівати щось на власний розсуд (що і пропонував їм МакФеррін). Хтось – українську народну пісню, хтось – знамениту «Don’t Worry Be Happy». Один з останніх тандемів виконав відому обробку МакФерріна «Spain» – її авторство належить одному з піонерів джаз-фьюжну, другу Боббі, Чік Корреа (вступ композиції було в свою чергу запозичено з твору Хоакіна Родріго «Concierto de Aranjuez», одна з найзнаменитіших версій якої увійшла до альбому «Sketches of Spain» Майлза Девіса).
По завершенні майже двогодинного виступу МакФеррін чесно зізнався, що більше співати не буде. Що він зробить залюбки – так це відповість на питання глядачів. Цікаво було почути, що всередині мікрофону музиканта є «маленький МакФеррін» – за рештою ознак – це просто звичайнісінький мікрофон. Улюбленою оперою Боббі є «Ріголетто» Джузепе Верді. А щодо особливостей дихання – МакФеррін дав лаконічне пояснення: «Потрібно просто дихати музично».
Таким незвичайним і водночас по-дитячому невимушеним виявився цей концерт. З одного боку все ще важко повірити, що нещодавно ти побачив наживо виступ самого МакФерріна. З іншого – сам музикант виявився простою і в спілкуванні, і в манері поведінки людиною, що намагалася донести до нас маленькі імпульси щастя, щоб ми пригадали «simple pleasures» (так зветься один з альбомів музиканта), які так потрібні для кожного з нас. Усмішки на обличчях людей, що виходили з зали, були найкращим свідченням того, що цього вечора відвідувачі одного з концертних закладів Києва на кілька годин забули про турботи і відчули себе щасливими.